Ukraine’s Quest for Mature Nation Statehood Roundtable XI:
“Compelling Bilateral Ties/Germany-Ukraine & Russia-Ukraine”
Україна і Росія: минуле в сьогоденні
Володимир В”ятрович
Доповідь Володимира В”ятровича на 11-й щорічній конференції серії «Український шлях до становлення національної державності» (Вашингтон, 20–21 жовтня 2010 року)
Моя доповідь називається «Україна і Росія: минуле в сьогоденні». Тож я говоритиму як про історію, так і про теперішню політику в цих державах, а найбільше про те, як минуле впливає на сучасні українсько-російські відносини.
Держави, що пережили тоталітаризм, проводять свідому політику подолання цього важкого минулого. Найкращим прикладом є Німеччина, що успішно пройшла процес денацифікації, а згодом і декомунізації її східної частини. Схожі зразки подають такі країни Східної Європи, як Польща, Чехія та Угорщина. Процес подолання тоталітарного минулого передбачав розкриття і публічне засудження його злочинів, відкриття архівів спецслужб режиму, що були основними інструментами репресій, організація системних досліджень особливостей функціонування режимів. «Ніколи знову» – під таким гаслом відбувалося викриття злочинів минулого, яке стало гарантією того, що вони ніколи не повторяться у майбутньому.
Українці та росіяни є народами, які мають найтриваліший досвід тоталітарного минулого – від початків становлення більшовицької влади на теренах Російської імперії у 1917-му до падіння СРСР у 1991 році. Комуністичний експеримент за понад сім десятиліть забрав життя десятків мільйонів українців, росіян, представників інших народів, що увійшли до складу тоталітарної імперії. Найбільш кривавим режим був у період свого становлення – протягом 1920-1950 років, коли його очолював Йосиф Сталін. Тому слово «сталінізм» стало синонімом терміну «тоталітаризм». Після смерті «вождя народів» масштаб репресій зменшився, але не припинявся, вони вже не були настільки масовими і стосувалися передусім тих категорій суспільства, що могли становити загрозу для режиму. Боротьба з інакодумцями тривала майже до кінця існування СРСР – останні українські політв”язні-дисиденти вийшли на волю щойно наприкінці 1988 року. Один із дисидентів, поет Василь Стус, помер за загадкових обставин у вересні 1985 року – у той час, коли керівник СРСР уже говорив про гласність і демократію.
Падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі започаткувало там бурхливі процеси декомунізації й переосмислення тоталітарного минулого. Відкриття секретних архівів органів безпеки режиму, люстраційні процеси, що зачепили політиків, які з ним співпрацювали, врешті справжній історіографічний бум, який тоді вибухнув, не лише відкрили багато таємниць минулого. Вони сприяли тому, що це минуле, як йому і належить, поступово залишилося цариною діяльності тільки істориків і перестало безпосередньо впливати на сучасність.
З усіх країн, що входили до складу СРСР, схожі процеси пройшли лише в державах Прибалтики. Інші, в тому числі Україна і Росія, намагалися не зачіпати важкого минулого. Попри декларативне відмежування від нього, жодних кроків, аналогічних тим, які робилися у Східній Європі, тут зроблено не було. Очевидно, зокрема, через те, що і в Україні, і в Росії представники комуністичної партії (тепер уже від імені інших партій) і надалі обіймали ключові посади у керівництві країни. Розслідуванням злочинів комуністичного режиму тут займалися не державні органи, а громадські об”єднання, які переважно складалися з його жертв. Очевидно, що їхніх зусиль для цього було недостатньо, проте бодай невтручання держави у ці процеси дозволило окремим ентузіастам зробити доволі багато для донесення правди про минуле.
Протягом 1990-х років відбулася певна лібералізація доступу до секретних радянських документів у Росії. У результаті тут працювали сотні російських та закордонних дослідників, вивчаючи з первинних джерел історію СРСР.
Проте зміна політичної ситуації в Росії різко відобразилася і на доступі до архіві, і на ставленні до радянського минулого загалом. Новий президент Володимир Путін від самого початку позиціонував себе як прихильник жорстких методів наведення ладу у державі. Правління його попередника Єльцина, яке поєднувалося з надзвичайними економічними труднощами, тепер представлялося лише у негативних тонах. Цей негативізм у зображенні «єльцинської доби» поширився і на притаманні їй процеси демократизації і бодай часткового відмежування від радянського минулого. Поступово демократія почала представлятися як безлад, а радянське минуле – як період порядку і російської могутності. Президент Путін назвав розвал СРСР найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття. Реабілітація комуністичного минулого набула таких одіозних форм, що навіть Йосифа Сталіна в шкільних підручниках почали представляти як «ефективного менеджера». Саме ця реабілітація дозволила сучасному російському керівництву не лише вихваляти ефективність методів комуністів у минулому, подавати історію СРСР як період найвищого розвитку Росії, але й використовувати ці методи у сьогоденні. Тож Росія сьогодні є чудовим прикладом того, як неподолане тоталітарне минуле може впливати на сучасність, деформуючи демократичну політичну систему.
Інакше розвивалися події в Україні. Місцеві політики намагалися уникати чітких оцінок комуністичного режиму і конструювали дуже специфічний погляд на українське минуле. Його завданням було поєднати нові національні віяння з деякими комуністичними історичними міфами. Через те в Україні часто на державному рівні відзначалися і старі комуністичні свята, і віддавалася шана жертвам комуністичного терору. Найуспішнішою така еклектична модель минулого була за правління президента Леоніда Кучми, який і сам не приховував свого прихильного ставлення до радянських часів, і оточення якого значною мірою становили колишні радянські функціонери.
Ситуація змінилася після Помаранчевої революції наприкінці 2004 року, коли до влади в Україні прийшла команда політиків молодшого покоління на чолі з Віктором Ющенком. Вони значно менше, ніж їхні попередники, були пов”язані з радянським державним апаратом, більше того, прийшли до влади на хвилі протести проти «кучмізму», невід”ємним елементом якого був прорадянський пієтет. Тож у 2005-2010 році в Україні почалося інтенсивне переоцінювання радянського минулого – відкривалися архіви, які показували комуністичні злочини, на цю тему з”являлися наукові та популярні публікації, а також фільми.
Процеси в Україні збіглися з цілком протилежними у Росії, адже тут у той самий час закривали архіви і реабілітовували радянське минуле. Тож історія стала ареною завзятого міждержавного протистояння між керівництвом обох держав, не менш важливою, ніж, наприклад, енергетичні конфлікти. При цьому російське керівництво гостро реагувало на українські ініціативи, намагаючись нав”язати Україні власні оцінки її минулого. Президент Росії, міністр закордонних справ неодноразово виступали із заявами про неправильність української оцінки Голодомору 1932-1933 років, про неприпустимість вшанування героїв антирадянського руху часів Другої світової війни. Більше того, Росія роздувала міжнародні інформаційні скандали довкола цих питань, послуговуючись, зокрема, інструментами провокації за арсеналу КГБ.
У своїй критиці української влади Кремль опирався на підтримку проросійської опозиції в Україні. Партія регіонів, як головна сила опозиції, неодноразово в 2005-2010 роках критикувала владу за надмірну зосередженість на історії та гуманітарній політиці загалом. У публічних дебатах висловлювалася впевненість, що така зосередженість на оцінках минулого шкодить сучасному соціально-економічному становищу країни. Проте, як засвідчили події після приходу до влади Януковича, такі звинувачення були лише політтехнологією.
Аналіз перших десяти місяців діяльності нового президента і уряду продемонстрували, що нове керівництво зосереджене на гуманітарній політиці не менше, як їхні попередники. При цьому всі зусилля спрямовані на ліквідацію здобутків попередників і максимальне наближення власної політики до російських зразків. Новий президент Янукович цілком прийняв російську концепцію про Голодомор як загальну трагедію усіх народів СРСР, відмовившись від попередньої про Голодомор як геноцид, активною пропагандою якої займалася попередня влада та українська дипломатія. Відзначення чергової річниці перемоги у Другій світовій війні відбувалося цілком за радянським (російським) зразком.
Для того аби зупинити засудження радянського минулого в Україні, вслід за Росією, обмежують доступ до архівів радянських спецслужб, ба більше, намагаються залякати дослідників, що працювали з ними. Новий міністр освіти без жодних обговорень із науковцями вилучив із підручників історії події та особистості, пов”язані з українським національним рухом у ХХ столітті.
Як засвідчили подальші події, реабілітація радянського минулого означає не лише зміну його оцінки, але й тягне за собою спроби використання його методів у сучасності. Вперше за останні роки українські журналісти заговорили про цензуру (знаменно, що її першим виявом було зняття за вказівкою зверху репортажу про Голодомор з ефіру одного з національних каналів), влада забороняє мирні зібрання, а міліція блокує чи розганяє їх, Служба безпеки України, повторюючи ганебну практику КГБ, переслідує журналістів та громадських активістів.
Як і раніше, радянське минуле перебуває у центрі політичних баталій між різними партіями, збуджує значний суспільний резонанс і безпосередньо впливає на сучасність. Для того аби запобігти цьому, усі злочини минулого мають бути розкриті і публічно засуджені, історики повинні мати повний доступ до документів, що проливають світло на минуле, позбавляючи політиків можливостей маніпулювати ним залежно від політичної кон”юнктури. Дати належну правдиву оцінку радянському минулому – в інтересах усіх пострадянських держав, у тому числі України і Росії. Тільки відкриття правди про нього, якою б важкою вона не була, сприятиме залагодженню стосунків між державами. Засудження злочинів тоталітарного режиму – обов”язкова передумова побудови демократичної системи. Лише незалежні демократичні Україна і Росія є запорукою добросусідських стосунків між нашими народами.