Даючи характеристику українському підпіллю, очевидно, слід зупинитися на аналізові його стану у 1940-1950 рр. , коли він досягнув піку розвитку – охоплював діяльністю максимальну площу, мав у своїх рядах найбільше членства, врешті, досягнув найвищого розвитку ідейно-політичних засад. Саме в цей період боротьба українців має багато спільного із боротьбою інших народів Центрально-Східної Європи, що перебували в радянській зоні впливу.
Розгляд боротьби українців, поляків, білорусів, чехів, словаків, народів Прибалтики як виразників одного явища, справді дозволить краще зрозуміти особливості розвитку кожного з національних рухів та антитоталітарної боротьби як явища загалом.
Проте при аналізові українського визвольного підпілля слід відразу наголосити на його особливості: на відміну від підпільних рухів інших названих народів українці в своїй боротьбі не опиралися на довоєнні державні структури. Очевидно, це значною мірою послаблювало український рух, але натомість він мав, зумовлену тією ж причиною, значну перевагу – тривалий досвід підпільної діяльності протягом 1920-1930-х років. Зважаючи на це, без аналізу попереднього періоду 1920-1930-х років не зрозумілими залишаться ряд важливих питань його зародження та розвитку.
На відміну від інших народів Центрально-Східної Європи, що зуміли відродити свої держави на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій, українці не відстояли своєї державності під зовнішнім натиском. Шок поразки призвів до важливих змін в структурі політичної еліти українського народу: на задній план відійшли старші діячі українського національного руху, в основному представники соціалістичного табору, натомість висунулися представники щойно сформованої в роки війни української військової еліти. Значна частина з них вважала винним у поразці політиків, а тому не бажала миритися із поразкою, проголосивши продовження боротьби у підпільних формах. Таким чином ветерани визвольної війни утворили у 1920-1921 роках Українську військову організацію.
Її особливостями були підпільний терористичний характер діяльності та політична несамодостатність: УВО співпрацювала із урядом ЗУНР, вважаючи себе його бойовою організацією. Щойно після вичерпання цим урядом можливостей відстоювання незалежності Західної України після рішення Ради Амбасадорів у 1923 році, УВО поступово починає переформатовуватися на незалежну політичну силу. Ідеологічною основою її подальшого розвитку стає ідеологія українського націоналізму. Саме на базі цієї ідеології в кінці 1920-х років відбувається поступове об’єднання УВО із молодіжними організаціями, що діяли як в Західній Україні, так і серед української еміграції в Європі. Результатом об’єднання стало створення у 1929 році Організації Українських Націоналістів.
І хоч ОУН до своєї смерті в 1938 році очолював колишній Начальний комендант УВО, полковник Січових стрільців Євген Коновалець, протягом тридцятих років відбувається постійний процес зміщення акцентів від ветеранів визвольних змагань 1917-1920-х років до молоді. Врешті, саме молоді націоналісти стають не тільки головним кадровим кістяком ОУН в Західній Україні, але й переймають на себе керівництво нею. Остаточно цей процес завершився в 1940 році, коли молодше покоління сформувало Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою як альтернативу до полковника Андрія Мельника, наступника Коновальця.
1939-1941 роки були одним із найважчих періодів в історії українського визвольного руху: ОУН вперше довелося зіткнутися із репресивною машиною СРСР – НКВД. Результатом стали численні втрати серед членства організації: за різними даними від 16 до 35 тисяч арештованих та страчених. Тим не менше, з початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 року, ОУН (б) вдалося підняти цілий ряд антирадянських повстань. Повстанці активно діяли на теренах 70 районів Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської, Волинської, Рівненської, Чернівецької та Житомирської областей. В окремах міцевостях їм вдалося захопити владу ще до приходу німців. Важливо, що терен діяльності повстанських груп 1941 року майже точно співпадає із теренами, на яких згодом розгорне свою діяльність УПА.
Оцінюючи чисельність ОУН того часу, можна опертися на звіт одного з провідних членів ОУН Івана Климіва-«Легенди», в якому він зазначає, що організація станом на кінець липня 1941 року нараховує понад 20000 тисяч .
Володіння таким кадровим потенціалом дозволило ОУН (б) дуже швидко розпочати розбудову апарату відновленої Актом 30 червня 1941 року української держави. Владу Українського державного правління було встановлено протягом кількох тижнів на теренах 187 (з 200 усього) районів Західної України.
Проте націоналісти не обмежилися теренами Західної України, за участю членів Похідних груп та місцевого українського населення проголошено незалежність і створено органи влади в Житомирі, Проскурові, Кам’янці Подільському, Кривому Розі, Нікополі, Миколаєві, Дніпропетровську.
Небажання націоналістів під тиском німців відкликати Акт 30 червня завершилося арештом провідника ОУН С.Бандери та прем’єра новоствореного уряду Я.Стецька. 15 вересня 1941 року почалися масові арешти націоналістів в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині. За ґратами опинилися понад півтори тисячі оунівців, що від початку німецько-радянської війни працювали, по суті, легально, розбудовуючи національне життя у різних куточках України. 25 листопада 1941 року Служба безпеки Третього рейху – СД, видала наказ про негайний арешт всіх членів ОУН, як таких, що готують повстання.
Негативна реакція німців на державотворчі намагання ОУН (б) призвела до того, що розбудований державний апарат зазнав значних втрат: багато структур припинили своє існування, та все ж більшість структурних одиниць стали запіллям для українського визвольного руху, що, через німецькі репресії, знову перейшов до підпільних форм діяльності, при чому за ґратами опинився провідний актив ОУН. Так що новому керівництву ОУН, яке очолив Микола Лебідь, довелося значною мірою відновлювати проріджену мережу, заміняти досвідчених керівників молодими оунівцями.
В новій політичній ситуації керівництво визвольного руху приймає рішення зайняти вичікувальну позицію: поширювати антинімецьку пропаганду, готувати кадри до активного виступу у момент виснаження Німеччини та СРСР на воєнних фронтах, а тим часом розвивати і поширювати власну підпільну мережу, проводити численні військові вишколи членства. Вже незабаром для захисту підпілля і населення творяться невеликі збройні боївки, які влітку 1942 року починають здійснювати диверсійні та саботажні акти проти німецької окупаційної влади.
Проте довго втримувати баланс між збройною антинімецькою боротьбою і накопиченням сил не вдалося. Агресивна окупаційна політика німців в Рейхкомісаріаті Україна призвела до радикалізації населення, яке почало чинити самовільні антинімецькі відступи. Свою діяльність в той же час розгортає Тарас Боровець-«Бульба», що намагається стати конкурентом бандерівців у впливах на населення Волині та Полісся. Врешті, влітку 1942 року на цій території починають діяти радянські партизани. Всі ці чинники примусили волинське керівництво ОУН (б) всупереч офіційно прийнятій концепції очікування розпочати формування власних збройних сил і відверто виступити проти німців, аби не втратити контролю над територією і власними кадрами.
Протягом зими-весни 1942-1943 року триває розгортання збройної боротьби на Волині, піком якого можна вважати перехід на бік повстанців 4-5 тисяч українських поліцаїв, що суттєво посилили їх. Становлення УПА на Волині відбувалося на фоні її постійного протистояння німецьким окупаційним силам, радянським партизанам та польським формуванням.
Протягом весни-літа 1943 року тривав також конфлікт між різними політичними силами українського визвольного руху за контроль над збройним рухом. В результаті переговорів та силових акцій абсолютний контроль вдалося встановити ОУН(б), яка опиралася на розгалужену підпільну мережу. Представники інших політичних сил – ОУН(м) чи прихильники Тараса Боровця-«Бульби» – за короткий час змушені були або влитися до керованого бандерівцями збройного руху чи припинити свою діяльність. Таким чином проблему політичної єдності українського підпілля було досить швидко вирішено. Це, до речі, ще один момент, який суттєво вирізняв українське підпілля від польського чи литовського. В двох останніх діяльність в довоєнний період різноманітних політичних партій згодом вилилася у існування збройних загонів різної політичної орієнтації.
Першу половину 1943 року розгортання збройного антинімецького руху практично не зачепило Галичини. Очевидно, визначальним моментом стала суттєво м’якша політика німців на теренах Генерал-губернаторства до місцевого українського населення. Проте, весною 1943 року ОУН(б) розпочинає й тут формування збройних відділів. Безпосередніми поштовхами до цього стала німецька мобілізація до щойно створеної дивізії «Галичина», яка могла серйозно зменшити кадровий потенціал повстанського руху на цих теренах, а також рейд загону червоних партизанів під командою Ковпака, котрі намагалися закріпитися в Карпатах.
1944 року полум’я боротьби охопило терени Надсяння та Холмщини, згодом виділені в окрему Воєнну округу УПА «Сян».
Таким чином було завершено формування територіальної структури УПА, яка охопила терени теперішніх Волинської, Рівненької, Житомирської, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської областей, східні землі Підкарпатського та Люблінського воєводств Польщі, південні терени Брестської та Пінської областей Білорусі. Загальна площа території, охопленої повстанським рухом у 1944 році становила близько 150 000 квадратних кілометрів, на ній проживало близько 15 000 000 населення.
Розглядаючи структури українського визвольного руху слід наголосити ряд важливих моментів. Осердям руху протягом всього часу його існування була ОУН, відповідно, її члени займали ключові посади у інших структурах: запіллі, Українській Повстанській Армії, Українській Головній Визвольній Раді. Остання була створена в липні 1944 року для політичної репрезентації всього визвольного руху як орган політичного керівництва для збройних сил (УПА) та підконтрольних їм теренів (запілля). Тобто ОУН не намагалася замінити власними кадрами весь визвольний рух, а лише чітко втримувати контроль над ним.
Для отримання максимальних політичних дивідендів ОУН позиціонувала незалежність УПА та УГВР. Проте в реальності її вплив на ці структури постійно посилювався. В кінці 1944 року, після відрядження на Захід для представницьких функцій Закордонного представництва УГВР та полонення її президента, керівництво УГВР зосередилося виключно в руках ОУН. Що стосується УПА, то, починаючи з 1945 року, поступово відбувається процес їх переходу спочатку в подвійне підпорядкування військовому командуванню та відповідному тереновому керівництву ОУН, а згодом, з 1946 року із поступовим розформуванням військових підрозділів – процес їх абсолютного влиття у підпільну мережу організації.
Чисельність всіх людей, охоплених українським визвольним рухом, не піддається точному обрахунку. Неможливо провести точного обліку тих осіб, які працювали як запілля, підтримуючи рух матеріально та інформаційно. Судячи з усього, не велося обліку членства Організації Українських Націоналістів, єдині цифри, які зустрічаємо в документах. Є ще уривкові дані про стан підпілля в окремих регіонах в кінці 1940 – початку 1950-х років на базі яких можна хіба встановити динаміку втрат підпілля.
Чи не єдиною структурою, чисельність якої бодай більш-менш піддається підрахунку є УПА. Справа в тому, що її структура передбачала наповненість окремих елементів більш-менш сталою кількістю вояків. Тому, зібравши інформацію про усі діючі сотні УПА (сотня – основна тактична одиниця армії) і помноживши цю цифру на 150 (середня цифра вояків) отримаємо більш менш вірогідну кількість вояків, що в певний момент перебували в лавах армії. Виходить близько 30 тисяч вояків, які в певний конкретний момент перебували в лавах УПА. Важливо наголосити, що ця цифра є приблизною, адже триває процес накопичення матеріалів про існування та діяльність повстанських відділів.
Кількість вояків УПА необхідно помножити кілька разів, аби врахувати загальну кількість тих, що пройшли через армію. Справа в тому, що у повстанських відділах був досить високий рівень ротації – рядовий повстанець активно діяв, в середньому, два роки, після чого або гинув, або потрапляв у полон. Середній період діяльності повстанських командирів був ще коротший – близько року. Тому можна стверджувати, що через УПА перейшло близько ста тисяч вояків.
Щодо загальної чисельності учасників визвольного руху, то тут єдиними відомостями, якими володіє історик, є ті, що походять від карально-репресивних структур СРСР. За цими підрахунками, протягом 1944-1953років (ця цифра не включає жертв антинімецького протистояння) репресіям піддано майже 500 000 осіб, з них заарештовано 134 000, розстріляно 153 000, депортовано з України 203 000.
Даючи кількісну характеристику українського визвольного руху 1940-1950 рр., можна стверджувати, що він охоплював близько пів-мільйона осіб, які в рядах ОУН, в лавах УПА чи своєю матеріальною допомогою спричинилися до його розвитку.
Хто ж були ці люди? Абсолютна більшість із них – це звичайні сільські жителі різного віку, які несли на собі основний тягар підтримки збройного руху. В кадровому складі УПА абсолютну більшість рядових вояків становили теж жителі сільської місцевості, котрі, в основному, належали до відділів, які оперували в їх рідних околицях. Більшість – віком 18-28 років, з початковою чи неповною середньою освітою, позапартійні, участь в УПА для них була першим військовим досвідом.
Дещо інша картина вимальовується при аналізі командного складу УПА: тут уже значно більше міських жителів із середньою чи неповною вищою освітою, більшість із них були членами ОУН, мали також досвід громадської діяльності в молодіжних парамілітарних організаціях («Пласт», «Луг», «Сокіл»), середній вік – 30-35 років, переважна більшість мала попередній досвід військової служби (Дружини український націоналістів, Червона армія, польська армія).
Діяльність українського визвольного руху 1940-1950-х років можна поділити на кілька періодів. Перший – це період становлення та розгортання повстанської армії протягом 1943-1944 рр., коли на базі військових кадрів ОУН та залучених спеціалістів розбудовуються структури армії.
Цікаво, що значною мірою це мало характер розбудови регулярної армії: творилися штаби, офіцерські школи, проводилася мобілізація населення. Політичним завданням визвольного руху в цей період була готовність до збройного повстання в момент остаточного ослаблення в протистоянні СРСР та Німеччини. Відповідно, бойові акції мали масштабний характер, УПА оперувала великими військовими з’єднаннями, контролювала значні території, намагалася поширити терен своєї діяльності на територію Центральної та Східної України.
Другий етап діяльності визвольного руху розпочинається з переходом фронтів в 1944 році і завершується в середині 1945 року.
Головним завданням було збереження структури визвольного руху, його бойової спроможності та недопущення закріплення радянської адміністрації в терені. Для цього періоду характерні наступальні дії УПА, зокрема штурми районних центрів, які мали заблокувати просування адміністративного апарату вглиб до рівня сіл, а також справити позитивний ефект на українське населення, засвідчуючи: не зважаючи на завершення війни, боротьба повстанців триває й надалі.
Масштабне протистояння в цей період завдало значних втрат як повстанським силам, так і запіллю, що, врешті, змусило керівництво визвольного руху перейти до поступового скорочення збройних сил, яке почалося в другій половині 1945 року і тривало до 1946 року.
Зимою 1946 р. радянське керівництво провело найбільшу антиповстанську акцію, яка ввійшла в історію під назвою Велика блокада. В результаті блокування населених пунктів, прочісування лісових масивів підпілля зазнало великих втрат: від 40 до 60% особового складу потрапили в полон чи були знищені.
Після 1946 року структури повстанської армії продовжують діяти лише в Карпатах та на Закерзонні, при цьому на теренах останнього вони ще діяли масштабними бойовими одиницями – сотнями. Тут завершенням боротьби УПА стала акція «Вісла», що одночасно цілковито ліквідувала повстанське запілля через депортацію всього українського населення і нанесла вирішального нищівного удару по повстанських відділах.
До 1949 року, не зважаючи на суттєве скорочення, УПА зберігається як окреме структурне утворення визвольного руху, для того, аби у випадку Третьої світової війни була можливість знову розгорнутися у повноцінне армійське формування.
З вересня 1949 року останні повстанські відділи та військові штаби (за винятком ГВШ) остаточно розформовані, вояки УПА вливаються до лав підпільної сітки ОУН. Головним завданням визвольного руху у цей період стає пропаганда і поширення ідеології національного визволення. В структурі ОУН референтура пропаганди стає головною, крім неї діє ще Служба безпеки ОУН, що має функції охорони підпільної мережі і протистояння репресивним органам СРСР.
Важко однозначно сказати, коли підпілля припинило свою діяльність. Переломним у цьому відношенні був 1954 рік, коли було захоплено останнього командира УПА Василя Кука, що координував і утримував зв’язки між окремими групами. Окремі спалахи протистоянь зафіксовані і після того, особливо в 1956 році, коли на Західну Україну почали повертатися з таборів перші засудженні повстанці. На сьогодні останньою бойовою акцією українського підпілля вважається бій, що відбувся 12 квітня 1960 року на Підгаєччині.
Говорячи про результати більш як десятилітнього протистояння ОУН-УПА окупаційним режимам слід чітко окреслити завдання, які ставив перед собою цей рух. Слід наголосити, що націоналісти об’єктивно оцінювали власні бойові можливості і, за винятком короткого періоду 1943-1944 років, коли були сподівання на повне ослаблення у взаємному протистоянні Німеччини та СРСР, не ставили собі за мету мілітарної перемоги над окупантами. Найважливішим завданням для себе вони ставили захист населення від репресій окупаційних сил.
Важко оцінити, на скільки їм це вдалося виконати, бо тоді доведеться вдаватися до нетипового для історії моделювання і відповісти на питання: «А що було б, як би не було повстанського руху?» Чи більшими були б вивози населення на примусові роботи до Німеччини, руйнування та пограбування господарств українців? Чи не набули б репресії на Західній Україні у післявоєнний час розмаху 1930-х років на Надніпрянській Україні, чи 1939-1941 років на тих же теренах? Чи призупинила повстанська боротьба колективізацію? Наскільки взагалі завадила перетворенню населення Західної України в «гомо совєтікус»?
З усіх цих питань більш-менш певну відповідь можна дати лише на останнє. Справа в тому, що іншим, і напевне найважливішим завданням, яке ставив перед собою визвольний рух, була зміна свідомості місцевого населення, виховання його готовності до національної революції.
Українським повстанцям не вдалося скористатися плодами власної праці: жодних умов для національної революції в 1940-1950 роках не було. Проте саме терени активної діяльності ОУН-УПА стали головним вогнищем зародження та розростання національно-демократичного руху кінця 1980 – початку 1990 років, який завершився відновленням незалежності України в 1991 році.
